Григорій Омелянович Омельченко - народний депутат України, член парламентського Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, керівник депутатського об'єднання "Антимафія", полковник Служби безпеки України, кандидат юридичних наук.

Народився 1951 року в с. Новоселиця Миргородського району Полтавщини в селянській сім'ї. Після закінчення середньої школи працював робітником у радгоспі, служив в армії. Далі - студент Київського університету імені Шевченка, який закінчив у 1976 році. Здобувши фах юриста, працював слідчим Міністерства внутрішніх справ, викладачем Національної академії внутрішніх справ. У 1992-94 рр. - начальник військової контррозвідки Служби безпеки України з боротьби з корупцією і організованою злочинністю.

Одружений, має двох дітей і онука.

Зустріч ця була неочікуваною.

- Я прийшов до вас, щоб істотно доповнити розповідь мого колеги Віктора Суслова, яку "Сільські вісті" опублікували в номерах за 19, 20, 24 липня і 16 серпня цього року під заголовком "Таємниці таємниць". Справа в тому, що він, будучи заступником голови Тимчасової слідчої комісії, яку створила Верховна Рада для розслідування ситуації, що склалася навколо акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна", зв'язаний регламентною нормою, а вона забороняє без дозволу Комісії розголошувати факти, які стали йому відомі. Я ж у цьому плані - вільний козак. От і хочу викласти дещо з того, про що Віктор Суслов, навіть якщо знає, розповісти не може.

Григорій Омелянович повідав, чому обрав саме "Сільські вісті", а не якусь іншу газету:

- По-перше, щоб опублікувати те, що я розкажу, журналісти повинні мати неабияку громадянську мужність, а по-друге, тільки газета з величезним тиражем може донести мою розповідь одразу до найбільшої читацької аудиторії, а це теж дуже важливо.

Ще на одну обставину звернув увагу Григорій Омелянович:

- Дехто дивується, коли дізнається, що я не в Тимчасовій комісії, про яку мова. Чому так сталось, запитують мене. Мушу пояснити. Після того, як, зустрічаючись з виборцями, почув від них багато нарікань на те, що банк "Україна" перестав виплачувати гроші на вимогу вкладників, я вирішив розібратися, в чому річ. Люди, перш за все селяни, скаржилися, що через це не можуть придбати необхідні ліки, закупити на зиму паливо, спорядити дітей до школи, поховати як слід померлих... Я взявся з'ясовувати, чому так сталось. Залучив на підмогу свого колегу й друга Анатолія Єрмака. Разом й уяснили, що треба цим зайнятися всерйоз - на рівні депутатського розслідування. Ми вже мали на той час деякі матеріали і довели їх до відома усіх народних депутатів. Послідувало до десятка запитів - на ім'я прем'єр-міністра, голови Нацбанку, керівників правоохоронних органів з вимогою розслідувати діяльність банку "Україна", з'ясувати причини, які зумовили його фінансову неспроможність, виявити винуватців цього, притягнути їх до відповідальності. Так і дійшло до створення Тимчасової слідчої комісії, і мені й Анатолію Єрмаку було запропоновано увійти до її складу. Але ми відмовилися. Щоб не бути зв'язаними регламентними нормами, більше того - зберегти свободу дій, щоб разом з іншими членами депутатського об'єднання "Антимафія" проводити самостійне розслідування і при потребі доводити до громадськості факти, які стануть нам відомі. Так от і діємо. Дечим з того, що "накопали", дозвольте поділитись.

- Спасибі й будь ласка, Григорію Омеляновичу.

- Але спершу декілька слів про банк "Україна", щоб читачі мали уявлення про нього. Його історія починається 1872 роком зі створення Київського земельного банку. Основним у його діяльності було надання кредитів під заставу землі і нерухомого майна. На початку 20-х років наступного століття замість нього стали діяти Банк споживчої кооперації та Банк товариства сільськогосподарського кредиту. В 1932 році за їх участю було засновано "Сільгоспбанк", який працював з сільгосппідприємствами до 1959 року. Далі - протягом майже 18 років - фінансування й кредитування потреб сільського господарства включається в систему Держбанку СРСР, яка і поглинула "Сільгоспбанк". Однак життя вимагало спеціалізованого сільгоспбанку, і в 1987 році з'явився Агропромбанк СРСР, складовою якого був Украгропромбанк з мережею, яка охоплювала всю Україну. Можна уявити, якою потужною була ця фінансова установа вже в той час. Та ще потужнішою стала після того, як у вересні 1990 року відбулися установчі збори, які проголосили створення акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна". Уже тоді він мав 26 регіональних дирекцій, 540 відділень, 140 філій, 303 вкладні каси. Це була структура, яка мала 80 тисяч акціонерів і обслуговувала 856 тисяч клієнтів. Працювали в ній 19,5 тисячі службовців. Отже, це був єдиний банк, який, якщо можна так сказати, накривав усю Україну. Через це він і став величезною спокусою для ласих до легкої наживи. Потрібно було оберігати його. Але сталось інше: знайшлися спритники, котрі його, якщо називати речі своїми іменами, розікрали.

- Про це говорив і Віктор Суслов. Але назвати тих, хто розікрав, не зміг.

- А я назву. Тільки спершу прошу врахувати таке. Банк цей, повторюю, будучи найпотужнішим, був водночас і надзвичайно ласим шматком. Саме тому за нього й взялися не якісь дрібні злодюжки, а крупнокаліберні шахраї, я б навіть сказав - аси, метри, віртуози, тобто найвидатніші представники крутійського світу.

Однак мушу застерегти: якщо хто хоче зрозуміти суть і причини того, що сталось, то прошу настроїтись на сприйняття доволі складної історії. Повірте, в ній і мені, юристові з солідним досвідом слідчої роботи, нелегко було розібратись. Проте я намагатимусь розповідати про все якомога дохідливіше. Хоча для цього доведеться вдаватись в окремих моментах до, можливо, переобтяжливої деталізації. Що ж, перепрошую, але без цього не обійтися.

Так от, справа в тому, що розтягнути, розікрасти такий банк, як "Україна", було непросто. Спершу треба було створити для цього умови, або, як нині модно говорити, спеціальний механізм. Узялися за це, тільки не дивуйтесь, люди з команди, тобто з найближчого оточення нашого президента Леоніда Даниловича Кучми.

- Може, ще скажете, що й з його відома?

- Так, і з відома, і з благословення. Бо йшлося про те, щоб добути кошти, величезні кошти, необхідні для забезпечення Леоніду Даниловичу перемоги на президентських виборах 1999 року. Пригадайте, йому захотілось зайняти найвище владне крісло в державі ще раз. Отож і втілювався в життя, з точки зору криміналітету, просто-таки геніальний план.

- Важко повірити в таке.

- Нам теж не хотілось у це вірити. Але факти - уперта річ. Почалося зі скликання зборів акціонерів банку "Україна", вони відбулися 21 травня 1999 року. До речі, спершу намічалося, що збори відбудуться 26 березня. Однак під натиском Адміністрації президента їх перенесли на оте 21 травня. Таким чином було виграно час, необхідний для обробки найбільш впливових акціонерів та директорів банку (декого "переконував" особисто Леонід Кучма), аби погодились на переобрання керівництва банку. А тепер увага: що вирішили збори? Будь ласка, ось це рішення. Пункт перший постанови: "Звільнити від обов'язків голови ради акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна" Ситника Віктора Петровича у зв'язку з поданою заявою". Пункт другий: "Звільнити від обов'язків заступника голови ради банку "Україна" Бабенка Станіслава Григоровича за власним бажанням".

Не варто, думається, говорити, де взялися "подана заява" Ситника і "власне бажання" Бабенка. Їх примусили до цього. Щоб не заважали (бо це з їхнього боку мало місце) розграбовувати банк.

Таким чином було розчищено шлях для приходу до керівництва банком нових осіб. Тому збори легко прийняли третій пункт постанови: "Обрати головою ради... банку "Україна" Сацюка Володимира Миколайовича - народного депутата України". Так само й четвертий пункт: "Обрати заступниками голови ради банку "Україна" Волкова Олександра Михайловича - народного депутата України, Федоренка Сергія Миколайовича - голову ради директорів закритого акціонерного товариства "Укррос". Тут доречно відзначити, що ще наприкінці 1998 року з ініціативи зацікавлених осіб на посаду заступника голови правління банку "Україна" було призначено Олексія Полєтуху - "свою людину", котра доти очолювала щойно згадане ЗАТ "Укррос", де до обрання народним депутатом України генеральним директором був Сацюк.

Хто вони, нові керівники банку? Сацюк і Волков - найближчі друзі Леоніда Кучми, які вірою й правдою йому прислуговують. Досить нагадати, що Волков був помічником і радником президента.

Хто такий Федоренко? Друг Волкова і Сацюка. Тому керівник не просто якогось там акціонерного товариства, а саме того, президентом якого до обрання народним депутатом був Сацюк. Для повнішої характеристики Сацюка не зайве додати таке: про ЗАТ "Укррос" я і мій колега Анатолій Єрмак у депутатському запиті генеральному прокурору повідомляли: це те товариство, яке уже на травень 1999 року заборгувало банку "Україна" 48,6 мільйона гривень. Відчуваєте, який апетит? Он хто став керувати банком "Україна".

- Жахливо...

- Але це не все. Повернімось до згадуваних уже зборів акціонерів. Щоб прибрати банк "Україна" до своїх рук, віртуозні авантюристи вдалися ще до одного хитрого трюку. Буцімто для того, аби вдосконалити керівництво банком, запропонували зменшити кількість членів його ради з 39, як було досі, до 16 осіб. Ясна річ: з 16 членами домовлятись легше, ніж з 39. Тим паче, якщо ще й підібрати їх належним чином. Отож і підібрали. Назву лише декого: Супіханов Борис Карабайович - тодішній міністр агропромкомплексу, Мітюков Ігор Олександрович - міністр фінансів, Ющенко Віктор Андрійович - тодішній голова Національного банку, Козаченко Леонід Петрович - генеральний директор акціонерного товариства "Украгробізнес" (так, той що нині - віце-прем'єр-міністр, який клопочеться проблемами агропрому), Гончаров Володимир Іванович - президент компанії "Укрросгазбуд" (компанія ця входить до складу комерційних підприємств, контрольованих Сацюком). Ну, й інші особи, тобто "свої люди", не здатні й пікнути проти Волкова і Сацюка.

- Ну й ну!..

- Тільки ж Волкову й Сацюку і цього було мало. Вони задумали перетворити банк на свою вотчину, де діє принцип: що хочу - те й закон, тобто щоб можна було не зважати й на раду банку. Тому на тих же зборах акціонерів ухвалюється ще одне знакове рішення - обрати буцімто для оперативності рішень президію ради банку з п'яти осіб. І обрали. Ось її склад: Володимир Сацюк, Олександр Волков, Сергій Федоренко, Борис Супіханов, Леонід Козаченко. Так звершилось задумане: банк "Україна" перейшов до рук групи авторитарно настроєних прибічників Леоніда Кучми.

- Як кажуть, приїхали...

- Не поспішайте. Бо й це ще не все. Для здійснення хитро задуманих фінансових операцій потрібні були додаткові довірені особи. Отож у березні 2000 року до складу ради банку було введено Юрія Назаренка - генерального директора фірми "ВГВ", заснованої, зверніть увагу, Олександром Волковим. Що це за один? Читачі, котрі стежать за подіями в парламенті, можливо, пам'ятають, що був час - Верховна Рада розглядала матеріали депутатського розслідування дуже некрасивої справи Волкова, то в ній проходив і його друг Назаренко: вони разом, порушивши законодавство України, заснували ряд комерційних структур у Бельгії та відкрили в різних офшорних зонах десятки валютних рахунків, через які прокручували - з метою наживи - десятки мільйонів американських доларів. Я й Анатолій Єрмак, виявивши це, передали Генеральній прокуратурі відповідні матеріали, на основі яких слід було порушити кримінальну справу. Доповіли про це також Леоніду Кучмі. Тільки владою було зроблено все, аби справа, про яку мова, до суду не дійшла. Зате дещо згодом у складі керівників банку "Україна" з'явилася ще одна особа з числа вірнопідданих президента. Можливості для махінацій з фінансами зростають.

- Круто!..

- Спокійно. Бо й це не все. Згадуваного вже Володимира Гончарова, який був президентом компанії, контрольованої Сацюком, як особливо надійного партнера роблять ще й заступником голови ради і членом президії ради банку "Україна". Так і відбулася, я б сказав, повна приватизація управління цим (одним з найбільших) банком і його використання прихильниками Леоніда Кучми.

- Просто неймовірно...

- Так. Але - стоп! Бо й це ще не все. Треба згадати: держава володіла частиною (12,8 процента) акцій банку "Україна". Це не давало уряду змоги впливати на фінансово-кредитну політику банку, але забезпечувало право контролю за тим, якою є ця політика, наскільки вона законна. Нове ж керівництво банку вирішило позбавити уряд і такої мізерної можливості. Щоб ніякого впливу з його боку не було. Ще треба розібратися, хто цьому посприяв, але акції, які мала держава, були викуплені. Банк став після цього майже особистою власністю спритників, отож і діяти далі вони могли безборонно, не озираючись ні на кого. До речі, це захоплення банку відбулось хоч і нахабно та аморально за суттю, але, треба визнати, за формою професійно. І швидко. Йшлося ж бо до президентських виборів, і цього потребував Леонід Кучма. Волков і Сацюк з компанією, отже, зробили все, аби забезпечити собі необмежені можливості безконтрольно використовувати величезні кошти, тобто гроші клієнтів і вкладників банку "Україна" в інтересах саме цієї людини - діючого глави держави, який заповзявся стати президентом ще на один строк.

- З того, що ви, Григорію Омеляновичу, повідали, випливає: банк "Україна", потрапивши до рук осіб з найближчого оточення Леоніда Кучми, перетворився на фінансову установу, з якої можна було викачувати величезні кошти на потреби президентської виборчої кампанії 1999 року. Але ж важко уявити, що ніякого контролю за його діяльністю не було. Є ж у нас служби, котрі мусять такий контроль здійснювати, - той же Національний банк, те ж Міністерство фінансів...

- Справді, так має бути. Але згадайте, хто опинився в складі керівництва банком "Україна": той же голова Нацбанку Віктор Ющенко, той же міністр фінансів Ігор Мітюков. Хіба не смішно: вони самі себе мусили контролювати! Тим паче, коли все відбувається в інтересах найвищої посадової особи - президента України.

- У такому разі розкажіть, будь ласка, яким саме чином гроші з банку "Україна" вилучались на потреби виборчої кампанії Л. Кучми?

- Для цього використовувався простий, але разом з тим такий, що є чудовим прикриттям незаконних оборудок, механізм. Згадаймо, яке найважливіше завдання агропромбанку? Фінансувати і кредитувати сільгоспвиробництво. От і звертаються до нього різні підприємства за позичками: дайте таку-то суму на такий-то строк. Пустимо в оборот - отримаємо прибуток, обіцяємо вчасно розрахуватися. Право банку, кому давати, кому - ні. Кому під певну заставу, а кому - повіривши на слово. Далі події повинні розвиватися таким чином: настає строк, і боржник розраховується з банком, тобто всю суму позички повертає і відсотки за користування нею. Це нормальний перебіг подій. Проте трапляється - боржник грошей з якихось причин не повертає. Тоді банк вдається до реалізації взятої у нього застави або звертається з позовом до суду про примусове стягнення позиченої суми.

Тільки у випадку з банком "Україна" діялося інакше: надходили директиви чи то у формі постанов уряду чи указів президента: виділити кредит отакій-то структурі. Скажімо, на якусь державну програму або для забезпечення певних якихось робіт, наприклад посівної кампанії чи збирання врожаю. Замість застави - державна гарантія: якщо боржник виявиться неплатоспроможним, узяті ним кошти відшкодує держава. Здається, все нормально, в рамках закону. Та коли настає строк розраховуватися за взяті кредити, з'ясовується: грошей у боржника немає. За інших обставин це послужило б підставою для судових позовів з метою повернути борги. Але ж коли ті кредити видавалися за "височайшим" повелінням, до суду не доходить. Бо ще тоді, коли видавались, не тільки той, хто велів видавати, а й той, хто видавав, знали: вони, ті кредити, безповоротні, тобто безнадійні.

До речі, для банку "Україна" це давня практика. Наприклад, ще в жовтні 1994 року Кабінет міністрів (прем'єром був тоді Віталій Масол) розпорядився видати 7,2 мільйона гривень корпорації "Республіка". Під гарантії Міністерства фінансів. Повернути належало до 1 лютого 1995 року. Не повернуто й досі. Зате разом з відсотками борг сягнув 11,1 мільйона.

Далі. У вересні 1997 року за постановою уряду (прем'єр Валерій Пустовойтенко) банк "Україна" надав кредит на потреби цукрових заводів у сумі 4,1 мільйона гривень. Досі кредит не погашено.

Далі. У лютому 1996 року на основі указу президента Леоніда Кучми надано кредит у розмірі 17 мільйонів гривень на потреби шахт Донецької області. Гроші банку "Україна" не повернуто досі. За тим же указом ще 7,7 мільйона гривень кредиту надано шахті "Курахівська". Кредит не повернуто, разом з відсотками борг зріс до 14,6 мільйона гривень.

А ось узагалі, як на мене, жахливий факт. У лютому 1997 року за рішенням Кабінету міністрів (прем'єр Павло Лазаренко) було видано підприємствам та організаціям АПК кредитів на загальну суму 291 мільйон гривень. Треба було погасити це ще у вересні-грудні того ж року. Не погашено досі, і борг разом з відсотками зріс до 425,6 мільйона гривень.

- Ого!

- Слухайте далі. Коли я і Анатолій Єрмак дізналися про ці цифри, то просто жахнулися. Уявіть тільки: не повернуті банку "Україна" кредити разом з відсотками по них сягнули мільярда гривень. З цієї суми (зверніть увагу: це ганьба) половина (точніше, 533,5 мільйона гривень) - це борги держави. Для будь-якої банківської установи - це страшний удар. Виходить, держава в особі цілого ряду урядів, які змінювали один одного, обдирала банк, підштовхувала його до банкрутства.

- Як це назвати?

- Не знаю. Та то тільки давні борги. А є й свіжіші, пов'язані, як я говорив, з виборами президента у 1999 році. Правда, в даному разі діяв інший механізм. Щоб банк "Україна" не втрачав платоспроможність, інакше не міг би надавати кредити тим структурам, котрі потім витрачали їх на потреби виборчої кампанії, йому, в свою чергу, надавав кредити Нацбанк, їх назбиралося з 1996 по 1999 рік понад 900 мільйонів гривень, а зокрема в рік президентських виборів - понад 300 мільйонів.

- Теж солідно...

- Значить, Нацбанк надавав кредити банку "Україна", а банк "Україна", в свою чергу, перекачував отримані таким чином державні гроші тим структурам, через які фінансувались вибори. Он звідки бралися кошти й на портрети кандидата в президенти, і на вуличне телебачення, і на листівки, якими засипалися всі міста й села, та, мабуть, і на виготовлення (ганьба яка!) фальшивих номерів "Сільських вістей". Як і на оплату дорогих послуг численних спеціалістів, які займалися розробкою і реалізацією технологій по маніпулюванню свідомістю виборців.

- Григорію Омеляновичу, хочеться почути від вас: які конкретно структури були задіяні в перекачуванні грошей на виборчі потреби, як це робилось?

- Я поки що від відповіді на це запитання утримаюсь. Зрозумійте, потрібно добути ще деякі документи. Тому ми ще на початку липня запропонували Генеральній прокуратурі, аби доручила Контрольно-ревізійному управлінню Міністерства фінансів провести документальну ревізію банку "Україна", і не тільки його центрального апарату в Києві, а всіх дирекцій, а також - і це найважливіше - тих комерційних установ і організацій, котрі взяли в банку кредити, але не повернули. Мабуть, ніхто не повірить, що гроші, запущені, скажімо, в сільськогосподарське виробництво, не приносять ніякого доходу. Якщо справді доходу немає, то гроші використано на інші цілі. Хто і як використовував - це й мусять вияснити ревізори. До речі, ми пропонували також, щоб цим зайнялася й внутрішня контрольно-ревізійна служба самого банку "Україна". Там працюють, знаю, суперпрофесіонали. Треба лише, щоб ліквідаційна комісія настроїла їх належним чином. Але... Але... Спливло півтора місяця відтоді, як ми це запропонували, та тільки 13 серпня в банк "Україна" прибули перші чотири ревізори з КРУ Мінфіну. Отож до ревізій у комерційних структурах, причетних до розграбування банку "Україна", діло не дійшло, там, я б сказав, ще й кіт не валявся.

Боюсь, чи не робиться все для того, щоб затягнути перевірку, спрямувати її не на виявлення головних винуватців банкрутства банку, а на те, щоб знайти стрілочників. З усією відповідальністю заявлю: депутатське об'єднання "Антимафія" рішуче налаштувалося на те, щоб не допустити цього. Як би складно не було, а народ дізнається, хто є хто. Тому ми знову звернулися до Генпрокуратури з тією ж пропозицією.

Правда, ми отримали від Генпрокуратури повідомлення, що за нашими матеріалами 14 липня порушено кримінальну справу за ознаками зловживання службовим становищем посадовими особами центрального апарату банку "Україна". Це добре, але цього, вважаємо, мало. Нам здавалося, що у зв'язку з особливою значимістю того, що сталося з банком "Україна", і Генпрокуратура, й інші правоохоронні органи візьмуться за розслідування негайно й рішуче, щоб народ відчув: злочинці не встигнуть замести за собою сліди і відповідати їм таки доведеться за всією строгістю законів. На жаль, поки що цього не видно.

- Невже усе це може звестися нанівець?

- Є сили, кровно зацікавлені в цьому. Але наше депутатське об'єднання "Антимафія" робитиме все, щоб не допустити такого. При підтримці інших народних депутатів і, звісно, громадськості, яка, розібравшись у суті того, що відбувається, змусить владу діяти згідно з законом.

- Григорію Омеляновичу, я вибачаюсь, але дозвольте, можливо, не зовсім приємне для вас запитання. В публікації з викладом розмови із Віктором Сусловим серед боржників, які, не повертаючи позичку, завдали серйозної шкоди банку "Україна", з посиланням на ваш і Анатолія Єрмака депутатський запит було названо Державну податкову адміністрацію України. Її ж голова Микола Азаров, виступаючи через деякий час по телебаченню, заявив, що це неправда, ДПА дійсно брала позичку, але розрахувалася. Що скажете на це?

- Ось що. ДПА, що їй властиво, натурально, нахабно, по-рекетирськи наїхала на банк "Україна" ще 1997 року і вичавила з нього як позичку солідні гроші - 25 мільйонів гривень. Буцімто, щоб виплатити своїм співробітникам заробітну плату. Строк повернення кредиту - через шість місяців. Але ж повернула аж у квітні 2000 року, тобто, вважайте, через два з половиною роки. Загалом же про ставлення ДПА до банку "Україна" можна говорити й говорити, і я при нагоді багато чого розповім. Поки що тільки таке: я готую відповідні матеріали, які будуть передані Генеральній прокуратурі з вимогою притягнути керівників ДПА до кримінальної відповідальності.

- Спасибі за роз'яснення. Та ось таке ще запитання. Ну, були сили, які змушували банк "Україна" до, скажемо так, "самоїдства", підштовхували його до краху. Нехай керівництво банку виконувало волю президентської влади слухняно. Але ж були в банку спеціалісти, сумлінні працівники, які розуміли, що це значить. Чому не били вони на сполох, не протестували?

- Отут ви помиляєтесь. Чесні, порядні банківські службовці неодноразово сигналізували про неподобства і голові Нацбанку, і найвищим урядовцям, та й президенту України. Але на них не зважали. Тому, я вважаю, й це теж повинно знайти відповідну політичну і правову оцінку. Як на мене, порівняно навіть жорсткішу, аніж щодо тих, хто керував комерційними структурами і кого змушували перекачувати через себе кошти банку "Україна" на потреби виборчої кампанії президента. Бо, якщо розібратись, то й структури ці - жертви, їх, якщо хочете, теж "доїли".

- Григорію Омеляновичу, чи не бажаєте звести докупи і назвати причини банкрутства банку "Україна"?

- Це можна. Ось найголовніші:

- банку було нав'язано шкідливу для нього і небезпечну практику вкладання кредитних ресурсів, до того ж у великих розмірах, в активи (гарантії, кредити, акредитиви, цінні папери тощо), хоча було ясно: ці кредити приречені на те, що їх ніхто не поверне;

- за вказівкою високих посадових осіб банк змушений був під час парламентських і президентських виборів (1998 і 1999 рр.) видавати певним підприємствам кредити за низькими ставками (15-20 процентів), тоді як ця ставка в інших банках становила 40-50 процентів;

- окремими посадовими особами і народними депутатами під час президентських виборів банк було втягнуто у сферу політичної діяльності, тобто його організаційні структури і кошти використовувалися на підтримку Кучми, після чого чимало кредитів, які видавалися юридичним особам на підставі указів президента і постанов та розпоряджень уряду, не були повернуті;

- була також вимога Міжнародного валютного фонду: закрити банк "Україна" до 1 липня 2001 року.

- Чим же банк "Україна" не догодив тому фонду?

- Якщо вірити керівництву МВФ, то тим, що банк став настільки збитковим, що для його підтримки потрібні величезні бюджетні кошти, а надавати їх - буцімто шкодити державі.

- А наша влада що, тобто як зреагувала на цю вимогу МВФ?

- Більш ніж дивно. Гадаю, не без відома Леоніда Кучми тодішній віце-прем'єр-міністр Юрій Єхануров, міністр фінансів Ігор Мітюков, голова Нацбанку Володимир Стельмах, голова тимчасової адміністрації банку "Україна" Віктор Тополов 12 грудня 2000 року підписали Меморандум МВФ, чим фактично санкціонували закриття банку. Однак через 16 днів після цього Кабінет міністрів (прем'єр-міністр Віктор Ющенко) і Нацбанк (голова Володимир Стельмах) приймають спільну постанову, якою зобов'язують Мінагропром, Державний комітет промислової політики, Міністерство палива та енергетики, Державне казначейство, Луганську, Миколаївську, Запорізьку, Одеську, Чернівецьку та Вінницьку облдержадміністрації вжити заходів до погашення кредитів, отриманих у банку "Україна". Як бачите, одні й ті ж державні структури спершу вирішують одне, потім - друге.

- Що з цього випливає?

- Такого абсурду я ще не зустрічав. Хоча логіка в цьому є. Хитра логіка: виконуючи вимогу МВФ, банк знищують і в той же час, аби приховати це від громадськості, вдають, що його рятують. Цинізм найвищої проби.

- То які ваші плани надалі? Чим займаєтесь зараз?

- Клопотів вистачає, навіть у відпустку не пішов. Що роблю? Разом з Анатолієм Єрмаком готуємо матеріали, щоб, як тільки у вересні збереться на чергову сесію Верховна Рада, порушити питання про політичну відповідальність Леоніда Кучми. Оскільки він особисто зробив багато з того, що сприяло банкрутству банку "Україна".

Хочете, повідаю ще таке. Я нещодавно побував у Сполучених Штатах Америки і отримав там нові факти про корумпованість, тобто про причетність до злочинного світу Леоніда Кучми. Мені дали там документи, з яких випливає, що він отримав від сумнозвісного Павла Лазаренка кошти в сумі 3 мільйони 700 тисяч доларів, що можна кваліфікувати як хабар. За те, що призначав його на все вищі й вищі владні посади. Гроші ці перераховувалися на рахунки президентської телекомунікаційної компанії "Київстар", якою керує дочка президента Олена. Там же працює Юрій Туманов, рідний брат дружини президента Людмили Миколаївни. Те, про що я дізнався в Штатах, дає підстави очікувати, що незабаром Леонід Кучма може бути запрошений по справі Лазаренка як звинувачуваний. Загалом же у Кучми становище незавидне. Багато гріхів на ньому. З плівок, на які відомий майор Служби безпеки Микола Мельниченко записував розмови в президентському кабінеті, випливає, що на різних рахунках, до яких так чи інакше причетний Леонід Данилович, назбиралося понад 1 мільярд (!) американських доларів. За таких обставин, маючи совість, він легко міг би врятувати банк "Україна" - віддавши йому лише 1 мільярд гривень, це лише якісь 200 мільйонів доларів - по суті, кишенькові витрати для такої особи.

Якщо скористатися бандитським жаргоном, то наш президент і чимало з тих, ким він себе оточив, - це "кидали", майстри наживатись - і в політичному, і в економічному смислі - за чужий рахунок. Це екстра-клас фінансового розбою, від якого постраждали сотні тисяч громадян, які довірилися банку зі славними традиціями і який був, доки не опинився в руках нечестивців, одним з найбільших і найпотужніших. За таке треба відповідати. Тому ми знову порушуватимемо питання про імпічмент Леоніду Кучмі.

xtlan@torba.com

Используются технологии uCoz